Роксолана Мережко
Білоруський режим знову посилив військову риторику. Олександр Лукашенко заявляє, що його країна нібито не прагне агресії, але водночас має бути готовою до будь-якого розвитку подій. Такі заяви пролунали на тлі перевірок бойової та мобілізаційної готовності, а також спільних навчань країн Організації Договору про колективну безпеку.
На територію Білорусі прибули військові контингенти держав ОДКБ, зокрема росії. Офіційно маневри подаються як підготовка до миротворчих операцій і реагування на надзвичайні загрози. Водночас опоненти Мінська вважають, що за демонстративною активністю може стояти підготовка до нового політичного сценарію, пов’язаного з можливим перемир’ям у російсько-українській війні.
Заступник керівника Об’єднаного перехідного кабінету Білорусі Павло Латушко вважає, що войовничі заяви Лукашенка передусім продиктовані страхом. На його думку, білоруський диктатор побоюється одночасно тиску з боку кремля та можливої відповіді Заходу, якщо Мінськ буде змушений активніше залучатися до агресивних дій.
Чому Лукашенко говорить про підготовку до війни
Під час наради, присвяченої стану внутрішніх військ і мобілізаційної готовності, Лукашенко закликав готуватися до несприятливих сценаріїв. Він традиційно наголосив, що Білорусь не є агресивною державою, однак має бути готовою відбити можливу агресію. Подібна формула регулярно використовується білоруською владою для виправдання військових перевірок і посилення контролю над силовим блоком.
Латушко переконаний, що за цими словами стоїть не стільки готовність Мінська самостійно розпочати війну, скільки побоювання наслідків союзницьких зобов’язань перед росією. Якщо кремль вимагатиме від Білорусі активнішої участі у війні проти України або протистоянні із Заходом, білоруське керівництво може опинитися перед складним вибором. Водночас будь-яке використання білоруської території для ударів чи розгортання російських сил підвищує ризик відповіді по військовій інфраструктурі.
За словами Латушка, Лукашенко боїться, що Білорусь може стати мішенню через власну політику. Протягом останніх років Мінськ дедалі більше інтегрувався у військову та політичну систему росії. Йдеться про спільну інфраструктуру, постачання озброєнь, розміщення російських військових об’єктів і домовленості, які дозволяють кремлю використовувати білоруську територію.
Окремим фактором стали події після президентських виборів у Білорусі 2020 року. Після масових протестів Лукашенко отримав політичну та силову підтримку Москви, а натомість фактично ще більше залежав від кремля. Згодом Мінськ погодився на поглиблення військового співробітництва, розміщення російського озброєння та посилення ролі союзної держави.
Тому нинішні заяви про миролюбність, на думку представника білоруської опозиції, мають обмежену цінність. Лукашенко може не хотіти прямої участі білоруської армії у бойових діях, однак його залежність від росії зменшує простір для самостійних рішень. У разі посилення тиску з боку володимира путіна Мінську буде складно відмовитися від виконання вимог кремля.
Паралельно білоруський лідер намагається демонструвати готовність до діалогу із сусідніми країнами. Він говорить про торгівлю з Польщею, Литвою та Латвією, але водночас не припиняє силові й гібридні провокації. Така подвійна тактика дозволяє режиму одночасно погрожувати Європі та створювати враження, що саме Мінськ нібито зацікавлений у стабільності.
Мігранти, кордони та шантаж Європи
Одним із головних інструментів тиску Лукашенка на Європейський Союз стала міграційна криза. Білоруські структури звинувачували у сприянні прибуттю мігрантів із країн Близького Сходу, Азії та Африки до кордонів Польщі, Литви й Латвії. Потім ці люди намагалися потрапити до ЄС через прикордонні ділянки, де виникали сутички та тривалі гуманітарні кризи.
Латушко називає таку політику формою шантажу. За його оцінкою, логіка Мінська виглядає так: якщо європейські держави не готові до переговорів і не пом’якшують санкції, білоруська влада створює для них нові проблеми. Це може бути потік мігрантів, повітряні кулі, провокації на кордоні або інформаційні кампанії.
Після того як Польща посилила захист кордону, міграційний тиск частково змістився на Литву та Латвію. Це свідчить, що потоки можуть використовуватися не лише як наслідок неконтрольованих процесів, а і як керований інструмент гібридного впливу. Водночас Мінськ заперечує свою причетність до конкретних інцидентів, називаючи їх провокаціями з боку сусідів.
Суть цієї тактики полягає у створенні постійної напруги на кордонах ЄС. Європейські держави змушені витрачати кошти на укріплення кордону, додаткові перевірки та посилення контролю. Через це відновлюються прикордонні процедури всередині Шенгенської зони, що ускладнює вільне пересування між державами. У ширшому сенсі такі дії можуть бити по довірі між країнами Євросоюзу.
Представник білоруської опозиції вважає, що міграційна криза є частиною стратегії кремля, спрямованої на послаблення Європи та зменшення її підтримки України. Москва зацікавлена в тому, щоб європейські уряди зосереджувалися на внутрішніх проблемах, суперечках щодо безпеки та міграції, а не на спільній політиці стримування російської агресії.
Подібну логіку Латушко застосовує і до ядерної теми. Він нагадує, що саме росія протягом останніх років активно використовувала ядерні погрози у своїй пропаганді. Розміщення російської ядерної зброї в Білорусі, зміни до білоруського законодавства та військові домовленості з Москвою, на його думку, самі по собі підвищили напруження у регіоні.
Тому претензії Лукашенка до сусідніх країн через посилення оборони виглядають суперечливо. Польща, Литва та Латвія пояснюють свої кроки необхідністю реагувати на війну проти України, міграційний тиск і військову інтеграцію Білорусі з росією. У такій ситуації Мінськ не може одночасно створювати загрози та вимагати, щоб сусіди не готувалися до їхнього відбиття.
Що можуть означати навчання ОДКБ
Особливу увагу привертають навчання ОДКБ, які проходять на білоруській території. У маневрах беруть участь військові кількох держав організації, використовується бронетехніка та безпілотні системи. Офіційно військові відпрацьовують миротворчі завдання, реагування на конфлікти, а також дії у разі радіаційної, хімічної чи біологічної загрози.
За оцінкою Латушка, навчання мають щонайменше два рівні. Перший пов’язаний із підготовкою колективних миротворчих сил. Другий стосується дій у разі масштабної техногенної або біологічної небезпеки. Проте найбільше політичне значення може мати саме миротворчий компонент, оскільки військові відпрацьовують контроль територій, розведення сторін конфлікту та передачу важливих об’єктів місцевій владі.
Такий сценарій потенційно може бути пов’язаний із майбутнім перемир’ям між росією та Україною. Якщо бойові дії призупинять, кремль може спробувати запропонувати власну модель контролю за лінією зіткнення. У ній роль сил НАТО або міжнародних структур прагнутимуть обмежити, натомість просуватимуть ідею присутності військових ОДКБ.
Проблема полягає в тому, що росія є безпосередньою стороною агресії, а тому її військові не можуть переконливо виступати нейтральними миротворцями. Те саме стосується Білорусі, яка надала свою територію для російського вторгнення та підтримує військовий союз із Москвою. У разі розміщення таких сил на окупованих територіях вони можуть не гарантувати дотримання перемир’я, а фактично закріпити російський контроль.
Кремль також отримав би можливість у будь-який момент впливати на склад і дії так званого миротворчого контингенту. Рішення в ОДКБ значною мірою залежать від росії, тому військові інших країн навряд чи діяли б незалежно від її політичної волі. Це створює ризик, що порушення домовленостей залишатимуться без належної реакції.
Ще одним сигналом є кадрові зміни у білоруському силовому блоці. Призначення нових керівників у Міністерстві оборони, Генеральному штабі та розвідці можуть свідчити про прагнення Лукашенка посилити контроль над армією й поставити на ключові посади людей, готових виконувати більш жорстку політику. Частина призначенців, за оцінками опозиційних представників, пов’язана з придушенням протестів 2020 року та підтримкою російської агресії.
У підсумку військова активність Мінська має кілька адресатів. Для внутрішньої аудиторії Лукашенко демонструє, що контролює ситуацію та здатен захистити країну. Кремлю він показує готовність зберігати союзницькі зобов’язання. А Заходу надсилає сигнал про можливу ескалацію, намагаючись водночас домогтися послаблення санкцій і відновлення економічних контактів.
Однак така політика дедалі більше прив’язує Білорусь до російської стратегії. Лукашенко може побоюватися війни на власній території, але саме його рішення перетворили країну на важливу частину військової системи кремля. Тому нинішні погрози Мінська та навчання ОДКБ варто розглядати не як окремі епізоди, а як елементи ширшої боротьби за вплив у Східній Європі.