Пономарьова Мар'яна
Мир не може бути капітуляцією, а припинення вогню – паузою перед наступним нападом росії
Будь-які переговори про завершення російсько-української війни мають починатися з очевидного принципу: рішення про Україну не можуть ухвалювати без України. Йдеться не лише про дипломатичний етикет чи політичну коректність. Йдеться про право держави самостійно визначати власне майбутнє, кордони, систему безпеки та умови миру. Якщо домовленості про Україну формуватимуться за її відсутності, вони не стануть мирним врегулюванням. Це буде нав’язана пауза, яка створить передумови для нового витка агресії.
Російська війна проти України стала найбільшим випробуванням для європейської безпеки за останні десятиліття. Кремль неодноразово демонстрував, що використовує переговори не лише для пошуку компромісу, а й для перегрупування, тиску, пропаганди та підготовки наступних ударів. Тому сам факт припинення бойових дій ще не означає настання миру. Без дієвих гарантій безпеки та відповідальності агресора тиша на фронті може виявитися лише тимчасовою.
Чому домовленості без Києва не матимуть легітимності
Україна є стороною, яка зазнала нападу, втратила людей, території, домівки та критичну інфраструктуру. Саме українське суспільство нестиме наслідки будь-яких домовленостей, тому воно має бути не об’єктом, а повноправним учасником переговорного процесу. Неможливо ухвалити стабільну угоду, якщо її умови суперечать інтересам держави, яка повинна буде виконувати ці рішення.
Спроба домовитися про припинення війни за спиною України може породити кілька небезпечних наслідків. По-перше, це підірве довіру до міжнародної дипломатії та безпекових партнерств. По-друге, агресор отримає сигнал, що силове захоплення територій може бути винагороджене переговорами на вигідних для нього умовах. По-третє, інші потенційні агресори зроблять висновок: міжнародні правила діють лише доти, доки їх готові захищати.
Мирна угода без участі України не зможе бути ані справедливою, ані довготривалою. Вона може зафіксувати тимчасову лінію розмежування, але не усуне головної причини конфлікту: прагнення російського керівництва контролювати український вибір і позбавити Україну права на незалежну зовнішню та внутрішню політику.
Хто відповідатиме за нову війну
Питання відповідальності має звучати ще до підписання будь-яких домовленостей. Якщо після невизначеного перемир’я росія знову розпочне наступ, відповідати за це передусім має держава-агресор та її політичне керівництво. Саме Москва розпочала повномасштабне вторгнення, системно руйнувала міста, атакувала цивільну інфраструктуру та використовувала війну як інструмент політичного шантажу.
Водночас відповідальність міжнародної спільноти полягає у тому, щоб не створювати умов для повторення агресії. Якщо партнери наполягатимуть лише на швидкій тиші, не забезпечивши Україні достатньої обороноздатності, вони ризикують перетворити перемир’я на відтермінування нової війни. Політичні лідери, які ухвалюватимуть рішення про майбутнє регіону, мають усвідомлювати: слабкі гарантії не зменшують ризик конфлікту, а часто лише відкладають його на зручніший для агресора момент.
Тому розмова про мир повинна включати не тільки дипломатичні формулювання, а й конкретні механізми стримування. Це можуть бути довгострокова військова підтримка, посилення української протиповітряної оборони, надійні гарантії постачання озброєння, обмін розвідданими, санкційні інструменти та чітко визначені наслідки для росії у випадку порушення домовленостей. Гарантії, які не мають практичного механізму реалізації, залишаться лише політичними деклараціями.
Окреме значення має питання покарання за воєнні злочини та компенсації завданих збитків. Замороження конфлікту без відновлення справедливості може закріпити безкарність і створити небезпечний прецедент. Мир не повинен означати забуття злочинів, відмову від пошуку винних або перекладання ціни війни на жертву агресії.
Яким має бути справжнє завершення війни
Справжнє завершення війни полягає не просто у припиненні обстрілів. Воно має гарантувати, що росія не зможе повторити напад, а Україна матиме змогу відновитися, розвиватися та самостійно визначати власний курс. Для цього потрібні безпекові рішення, які працюватимуть роками, а не до першої політичної кризи чи зміни урядів у країнах-партнерах.
Україна повинна мати право говорити про повернення контролю над своїми територіями, повернення полонених і депортованих людей, відновлення зруйнованих громад та гарантії для громадян, які постраждали від окупації. Водночас будь-який переговорний процес має бути прозорим для українського суспільства. Таємні домовленості щодо територій, безпеки чи майбутнього держави лише посилять внутрішню напругу та дадуть простір для маніпуляцій.
Мир без свободи, без безпеки та без права на самозахист не є миром. Це форма примусу, яка може виглядати як дипломатичний компроміс, але фактично залишає Україну в уразливому становищі. У такій ситуації питання нової війни буде не «чи станеться вона», а «коли саме агресор вирішить, що настав зручний момент».
Відповідальна політика має виходити з довгострокових наслідків, а не з бажання якнайшвидше продемонструвати результат. Міжнародним партнерам України важливо не підміняти мир тишею, а переговори – тиском на жертву агресії. Україні потрібна не символічна присутність за столом, а реальний вплив на зміст і виконання кожного рішення.
Рішення про Україну без України не принесуть стабільності ні самій державі, ні Європі. Вони лише закладуть основу для нової кризи та поставлять під сумнів усю систему міжнародної безпеки. Якщо світ прагне уникнути повторення війни, він має не вимагати від України поступок заради швидкої домовленості, а допомогти створити умови, за яких агресія більше не буде вигідною. Лише такий підхід здатен перетворити припинення вогню на шлях до справедливого і тривалого миру.