Роксолана Мережко
Москва просуває альтернативну євразійську архітектуру безпеки, у якій росія прагне відігравати роль головного посередника та центру ухвалення рішень. На думку аналітиків, кремль намагається використати контакти між Дональдом Трампом і Сі Цзіньпіном для створення політичної конструкції, що дозволила б росії одночасно впливати на Сполучені Штати, Китай та інші держави Євразії. Саме в цьому контексті експерти Інституту вивчення війни оцінюють дипломатичні сигнали Москви, які дедалі частіше виходять за межі безпосередньо російсько-української війни.
Путін хоче зібрати Трампа і Сі не лише задля демонстрації власної міжнародної ваги. Кремль прагне представити себе як необхідну сторону будь-яких глобальних домовленостей, зокрема тих, що стосуються безпеки, санкцій, контролю над озброєннями та майбутнього світового порядку. Такий підхід має створити враження, що без участі росії неможливо вирішити жодну масштабну міжнародну кризу.
Який план кремля описують аналітики
За оцінкою ISW, російська влада просуває ідею нової системи міжнародних відносин, у якій ключову роль відіграватимуть великі держави. У цій моделі Москва виступає проти посилення західних союзів і підтримує формат переговорів між окремими центрами сили. Російська пропаганда подає це як нібито більш справедливий та збалансований порядок, однак на практиці така концепція може означати відмову від принципу, за яким кожна держава має право самостійно визначати власний зовнішньополітичний курс.
Кремль зацікавлений у тому, щоб перевести обговорення війни проти України з площини відповідальності росії у площину глобального торгу. У такому разі агресія розглядається не як злочин проти міжнародного права, а як один з елементів ширшого суперництва між росією, США та Китаєм. Це дозволило б Москві домагатися поступок, пов’язаних не тільки з Україною, а й із санкціями, НАТО, американською військовою присутністю в Європі та майбутнім розподілом впливу.
Зустріч Трампа і Сі в такій конструкції могла б стати для путіна способом продемонструвати, що росія є рівноправним учасником великої геополітичної гри. Навіть якщо переговори між американським і китайським лідерами не стосуватимуться безпосередньо кремля, Москва намагатиметься прив’язати їх до власного порядку денного. Російська сторона може наполягати, що саме вона здатна сприяти стабілізації відносин між Вашингтоном і Пекіном, хоча насправді її можливості впливу на обидві країни суттєво відрізняються.
Чому кремлю потрібен формат великих держав
Для володимира путіна участь у переговорах на найвищому рівні має внутрішньополітичне значення. Російське керівництво прагне переконати власне населення, що країна не опинилася в міжнародній ізоляції та продовжує визначати глобальний порядок денний. Будь-який саміт за участю США, Китаю та росії міг би бути використаний як доказ нібито особливого статусу Москви.
Водночас такий формат допоміг би кремлю уникати прямої відповіді на питання про наслідки війни проти України. Якщо переговори будуть подані як дискусія про майбутню архітектуру безпеки, російська влада спробує змістити акцент із виведення військ та відновлення територіальної цілісності України на ширші вимоги. Серед них можуть бути обмеження для НАТО, визнання російської сфери впливу та закріплення за Москвою права втручатися у політику сусідніх держав.
Аналітики зазначають, що кремль може розглядати Китай не лише як партнера, а й як інструмент для посилення власних позицій у протистоянні із Заходом. Пекін має значно більшу економічну вагу, однак росія намагається компенсувати свою слабшу позицію військовим потенціалом, енергетичними ресурсами та готовністю до ризикованих кроків. У результаті Москва прагне сформувати враження, що її підтримка або участь є необхідними для будь-якої домовленості між Вашингтоном і Пекіном.
Які ризики це створює для України
Найбільша небезпека для України полягає у можливій спробі ухвалювати рішення про її майбутнє без участі самої України. Російська дипломатична стратегія традиційно базується на прагненні домовлятися з найвпливовішими державами, залишаючи сусідів у ролі об’єктів переговорів. Якщо така логіка буде прийнята міжнародними гравцями, Київ може зіткнутися з тиском щодо невигідного припинення бойових дій або територіальних поступок.
Кремль зацікавлений у заморожуванні конфлікту на умовах, які дозволили б йому зберегти окуповані території, відновити військовий потенціал і продовжити політичний вплив на Україну. При цьому росія може називати будь-яку паузу «мирним процесом», навіть якщо вона не міститиме реальних гарантій безпеки та не передбачатиме покарання агресора. Саме тому українська влада наполягає, що справжній мир має спиратися на міжнародне право, гарантії безпеки та неможливість повторного нападу.
Окремим ризиком є використання ідеї «нової архітектури безпеки» для легітимізації сфер впливу. У кремлівському трактуванні великі держави нібито отримують право визначати, які союзи можуть існувати в конкретному регіоні та яку політику мають проводити менші країни. Такий підхід суперечить основоположним принципам міжнародних відносин і створює небезпечний прецедент не лише для України, а й для інших держав Центральної та Східної Європи.
Водночас можливості Москви не варто перебільшувати. Росія не має необмеженого впливу ні на Сполучені Штати, ні на Китай. Вашингтон переслідує власні інтереси та не зобов’язаний підтримувати російський порядок денний, тоді як Пекін прагне отримувати економічні й політичні вигоди, не беручи на себе зайвих зобов’язань. Китай може співпрацювати з кремлем у певних сферах, але це не означає автоматичної підтримки всіх вимог путіна.
Так само залишається відкритим питання, чи погодиться Дональд Трамп на формат, де росія намагається виступати рівною США та Китаю стороною глобального врегулювання. Американська політика може змінюватися залежно від внутрішніх обставин, однак будь-яка адміністрація враховуватиме стратегічну конкуренцію з Пекіном і власні інтереси у сфері безпеки. Для Вашингтона участь Москви може бути корисною лише доти, доки вона не посилює позиції росії та не послаблює союзників США.
Таким чином, задум кремля полягає у спробі використати суперництво великих держав для відновлення власного впливу. Путін прагне перетворити Росію з держави, відповідальної за масштабну агресію, на нібито незамінного учасника переговорів про майбутнє світу. Однак реалізація цього плану залежить від позиції Вашингтона, Пекіна та європейських країн, а головне — від здатності міжнародної спільноти не допустити ухвалення рішень щодо України без її участі.