Цілі гори їжі: що викидають супермаркети в Європі

Коротке відео змусило сотні тисяч людей переглянути свої уявлення про харчову безпеку та ринок продуктів у Європі. Українець, який живе в Данія, оприлюднив серію роликів, у яких показує вміст сміттєвих контейнерів біля супермаркетів. Ці кадри викликали хвилю обговорень у соцмережах: від обурення через масштаби харчових відходів до запитань про роль держави і бізнесу у вирішенні цієї проблеми.

У цих відео видно не лише поодинокі залишки — часто це упаковки з неушкодженими продуктами: хліб, молочні вироби, фрукти та овочі, кондитерські вироби з терміном придатності, що ще не минув. Автор роликів підкреслює, що таке викидання їжі відбувається системно та не є поодинокою помилкою. Для багатьох глядачів кадри стали шоком, адже супермаркети сприймаються як складні логістичні підприємства, які повинні оптимізувати запаси, а не створювати гори непроданої продукції.

Перш за все, ролики висвітлили проблему, яка має кілька вимірів: економічний, екологічний і соціальний. З одного боку, це показник неефективності ланцюгів постачання та надвиробництва: великі мережі іноді викидають товари через невідповідність стандартам зовнішнього вигляду, через залишки після акцій або через страх юридичної відповідальності. З іншого — супермаркети працюють за моделлю, де краще списати товар, ніж ризикувати репутацією або втратити прибуток на операціях з подарованою їжею.

Кадри також нагадують про те, що в умовах зростаючої вартості життя і нерівного доступу до ресурсів, такі факти мають прямі наслідки для соціальна справедливістьі громадського здоров'я. Там, де одночасно є люди, що потребують продуктової допомоги, і магазини, які регулярно викидають придатні продукти, виникає етична дилема і стимул для політичних рішень.

Причини проблеми багатогранні. По-перше, регулювання щодо маркування продуктів (різниця між "best before" і "use by") часто вводить у оману споживачів і операторів ринку. По-друге, комерційні директиви та договори з постачальниками іноді змушують магазини списувати залишки, замість передавати їх благодійним організаціям. По-третє, страх юридичної відповідальності або відсутність чіткої інфраструктури для прийому і перерозподілу їжі ускладнюють процес пожертв.

На політичному рівні такі відео можуть стати каталізатором для змін. Європа вже має амбітні цілі щодо зменшення харчових відходів у межах політики циркулярної економіки, але їх впровадження вимагає національних законів та місцевих практик. Можливі кроки:

• Запровадження чіткішого маркування та освітніх кампаній для споживачів і бізнесу, щоб розрізняти терміни придатності. • Заохочення пожертв через податкові стимули і юридичні гарантії для донорів. • Розвиток інфраструктури для перерозподілу надлишків (банки їжі, соціальні магазини, додатки для миттєвого обміну залишками).

Реакція громадськості після появи відео була різною: хтось закликав до бойкоту мереж, інші вимагали прозорості у звітах про списання товарів. Політики та активісти використали ці кадри для посилення дискусії про те, як поєднати економічні інтереси бізнесу та соціальну відповідальність. Для українських читачів це ще й привід порівняти практики у різних країнах і замислитися про можливі зміни у власній системі регулювання.

Висновок простий: відео одного українця в Данії не виправляє систему, але робить її видимою. Воно підштовхує до діалогу між громадянським суспільством, бізнесом і владою щодо того, як перетворити проблему величезних харчових відходів на можливість для реформ. З політичної точки зору, відповідь має бути комплексною: від законодавчих ініціатив до практичних рішень на рівні супермаркетів і громадян.