Сергій Пономарьов
Ідея взаємної зупинки ударів по нафтопереробних підприємствах росії виглядає не як збалансований крок до миру, а як спроба нав’язати Україні додаткові обмеження. Таку оцінку висловив політолог Валерій Димов, коментуючи можливі підходи США до майбутніх переговорів і питання захисту російської енергетичної інфраструктури.
На його думку, пропозиції, за яких Україна має відмовитися від ударів по важливих об’єктах агресора в обмін на невизначені обіцянки, є своєрідним «неадекватним торгом». Росія продовжує використовувати власну промисловість, паливну систему та логістичні вузли для забезпечення війни, тому обмеження українських можливостей лише посилило б дисбаланс.
«Неадекватний торг»: політолог розкритикував ідею США захищати НПЗ РФ
Експерт наголосив, що Україна повинна мати достатні оборонні та технологічні можливості без вимог, які фактично змушують її обмежувати власні дії проти агресора. Йдеться не лише про політичну позицію, а й про практичну потребу зменшувати ресурси росії для ведення війни.
За словами Димова, будь-які домовленості про припинення атак мають враховувати реальні умови конфлікту. Україна не завдає ударів по російських об’єктах без причини: ціллю стають підприємства, склади, термінали та інші елементи інфраструктури, які можуть бути пов’язані з постачанням пального для російської армії. Водночас Москва систематично атакує українські міста, енергетичні об’єкти, транспортні вузли та цивільну інфраструктуру.
Саме тому заклики до односторонньої стриманості Києва не можуть вважатися справедливим шляхом до припинення війни. Якщо одна сторона отримує можливість безперешкодно підтримувати власну військову машину, а інша втрачає інструменти впливу на агресора, така домовленість не створює умов для миру. Вона лише відкладає нові удари та дає росії час відновити пошкоджені потужності.
Політолог також звернув увагу на дефіцит американських протиракетних засобів. Сполучені Штати самі стикаються з обмеженою кількістю антибалістичних ракет Patriot PAC-3, значну частину яких уже використали під час конфліктів на Близькому Сході. Виробничі можливості тривалий час залишалися недостатніми для швидкого поповнення запасів.
Раніше, за оцінкою експерта, щорічний випуск таких ракет становив близько 450 одиниць. Тепер виробництво планують збільшити приблизно до 620 ракет на рік, однак і цього недостатньо, щоб миттєво закрити потреби всіх партнерів та одночасно підтримувати власні оборонні резерви.
«Знаючи, що в них немає достатньої кількості Patriot PAC-3, ми кажемо: дайте нам ліцензії та можливості бити по території росії на відстань до 300 кілометрів», – наголосив Валерій Димов.
Ця позиція, за його словами, демонструє логіку української сторони. Якщо партнери не можуть надати Києву достатню кількість засобів протиповітряної оборони, вони не мають вимагати від України повної відмови від дій, які дозволяють послаблювати військовий потенціал росії. Україна змушена шукати власні способи протидії, зокрема розвивати далекобійні безпілотні системи та інші технології.
Чому Україні потрібна далекобійність
Далекобійні можливості є важливими не для демонстративної ескалації, а для створення стримування. Російське керівництво має розуміти, що атаки на Україну не залишатимуться без наслідків для об’єктів, які забезпечують агресію. Коли війна не створює для противника відчутних ризиків усередині його території, у кремля зникають стимули зупинятися.
Йдеться передусім про військові аеродроми, командні пункти, склади боєприпасів, логістичні центри, паливні бази та промислові підприємства. Частина таких об’єктів розташована на значній відстані від українського кордону. Саме тому обмеження дальності ураження можуть перетворитися на фактичну заборону діяти по ключових вузлах російської системи забезпечення.
Українська сторона неодноразово доводила, що здатна самостійно створювати технологічні рішення навіть за умов обмежених ресурсів. Розвиток безпілотних комплексів, удосконалення розвідки та координація різних видів озброєння дають змогу атакувати об’єкти, які раніше вважалися недосяжними. Ці можливості стають важливим фактором не лише на полі бою, а й у міжнародній дипломатії.
Валерій Димов зазначив, що за столом переговорів Україна має демонструвати силу, а не залежність. Партнери повинні бачити державу, здатну захищати власні інтереси та впливати на перебіг подій. Інакше будь-які переговори можуть перетворитися на формат, у якому сильніша сторона диктує умови, прикриваючи це риторикою про деескалацію.
«У нинішніх умовах за столом перемовин Україна має показувати свою силу, щоб із нею рахувалися», – підкреслив політолог.
Удари по російській інфраструктурі змінюють оцінку війни
На думку експерта, успішні атаки Сил оборони по критично важливих об’єктах у росії змушують міжнародних партнерів тверезіше оцінювати ситуацію. Коли наслідки війни відчуваються не лише в Україні, а й у регіонах держави-агресора, стає очевидним: російська територія не може залишатися недоторканною зоною, поки Москва продовжує масовані обстріли українських міст.
Одним із прикладів є ураження великого нафтового термінала в районі Санкт-Петербурга. Такі об’єкти мають значні резервуари та відіграють роль у зберіганні й перевалці нафтопродуктів. Навіть тимчасове припинення їхньої роботи здатне створити проблеми для постачання, експорту та фінансових потоків російських компаній.
Важливими цілями можуть бути також складські комплекси, залізничні вузли, енергетичні підстанції, центри управління та цифрова інфраструктура. У сучасній війні пошкодження одного елемента часто впливає на роботу цілої мережі. Якщо вивести з ладу кілька взаємопов’язаних ланок, противник змушений витрачати значні ресурси на ремонт, охорону та пошук альтернативних маршрутів.
«Ви не дали нам того, що могли б дати, – отримуйте палаючі термінали під Санкт-Петербургом та втрачені гроші російського бізнесу», – зазначив політолог, описуючи логіку української відповіді на обмежену підтримку.
Водночас подібні удари мають і політичний ефект. Вони показують західним державам, що спроби заморозити окрему ділянку протистояння без повноцінного припинення агресії можуть бути відірваними від реальності. Якщо Україні не надають достатньо засобів для захисту міст і протидії російським атакам, вона змушена використовувати власні можливості, щоб послабити джерела загрози.
Потенційне «енергетичне перемир’я» тому викликає в Києві значні сумніви. На перший погляд, зупинка ударів по нафтопереробних підприємствах може здаватися взаємним кроком до зниження напруження. Проте без чітких гарантій, контролю та реального припинення атак проти української інфраструктури така ініціатива ризикує стати паузою, яку росія використає для відновлення своїх резервів.
Російська економіка значною мірою залежить від експорту енергоносіїв, роботи нафтопереробних підприємств і стабільності логістичних ланцюгів. Тому захист НПЗ та терміналів фактично означає збереження фінансової бази, за рахунок якої кремль продовжує закуповувати озброєння, утримувати армію та компенсувати втрати на фронті.
Україна та її європейські союзники мають наполягати на такому підході до переговорів, який не створює односторонніх переваг для агресора. Справжнє припинення війни можливе лише тоді, коли росія втратить здатність і бажання продовжувати наступ. Для цього потрібні не заборони українських ударів, а посилення протиповітряної оборони, розширення далекобійних можливостей і системна підтримка держави, яка захищається.
Стійкість Збройних Сил України, розвиток власного оборонного виробництва та співпраця з європейськими партнерами залишаються головними чинниками, що не дозволяють нав’язати Києву невигідний сценарій. Україна має право захищати свою територію всіма доступними засобами, а будь-які дипломатичні ініціативи повинні враховувати не лише інтереси росії, а передусім безпеку українського населення та перспективу справедливого миру.