Сергій Пономарьов
Росія дедалі активніше перетворює школу з простору навчання на інструмент державного контролю. У центрі цієї системи опинилися не лише оцінки, відвідуваність чи дисципліна, а й приватне життя школярів. Публікації в соціальних мережах, уподобання, коментарі, коло спілкування та поведінка в інтернеті можуть розглядатися як підстави для перевірок і формування так званого неблагонадійного профілю.
Цифровий нагляд у російських школах поєднується з відеоспостереженням, контролем освітніх платформ, ідеологічним вихованням та мілітаризацією. У результаті навчальний заклад стає частиною розгалуженої системи, де дитину прагнуть бачити не як особистість із правом на приватність, а як об'єкт постійного спостереження та політичного впливу.
Як працює цифровий контроль над школярами
Одним із ключових елементів системи є залучення вчителів до моніторингу активності учнів в інтернеті. Педагогів можуть змушувати відстежувати публікації, лайки, репости та коментарі школярів. Формально такі дії пояснюють необхідністю запобігати булінгу, насильству, суїцидальним ризикам або поширенню небезпечного контенту. Проте на практиці поняття «загрози» часто трактується надзвичайно широко й може включати будь-яку критику влади, пацифістські погляди чи симпатію до незалежної думки.
Школярі також можуть стикатися з вимогами надати педагогам або адміністрації доступ до своїх сторінок у соціальних мережах. Іноді контроль здійснюється безпосередньо, а іноді через спеціальні анкети, цифрові платформи чи внутрішні звіти. Від підлітків очікують демонстрації лояльності, участі в державних кампаніях і поширення потрібних повідомлень. Відмова або публічна незгода здатні привернути додаткову увагу з боку адміністрації школи.
Зібрані відомості можуть використовувати для створення цифрових профілів дітей. У них здатні потрапляти дані про навчання, поведінку, сім'ю, стан здоров'я, інтереси, політичні погляди та соціальні зв'язки. Така практика становить серйозну загрозу, адже дитина часто не розуміє, які саме дані збирають, хто має до них доступ і як довго вони зберігатимуться.
Особливо небезпечно, що межі між турботою про безпеку та політичним наглядом у росії навмисно стираються. Під приводом захисту дітей держава отримує можливість контролювати їхню поведінку, контакти й переконання. Алгоритми та чиновники можуть оцінювати не реальні вчинки, а окремі слова або реакції, вирвані з контексту. Для підлітка це означає постійну необхідність самоцензури та страх зробити крок, який система визнає неправильним.
Камери, бази даних і силовий компонент
Другий важливий напрямок — розширення мережі відеоспостереження в навчальних закладах. Камери встановлюють у коридорах, на входах, у дворах та інших приміщеннях. Саме по собі відеоспостереження може бути засобом забезпечення безпеки, але в росії його прагнуть інтегрувати з ширшою інфраструктурою державного контролю.
За задумом російської влади, системи відеонагляду мають взаємодіяти з базами даних і силовими структурами, зокрема з поліцією, Росгвардією та Федеральною службою безпеки. Це створює ризик, що інформація про пересування та поведінку школярів використовуватиметься не лише для реагування на надзвичайні ситуації, а й для пошуку «підозрілих» осіб та політичного тиску.
Коли камери, освітні платформи, електронні щоденники й моніторинг соціальних мереж об'єднуються в одну систему, школа фактично перестає бути автономним середовищем. Дані про дитину можуть циркулювати між адміністрацією, державними установами та силовиками. При цьому батьки часто не мають реального впливу на те, яку інформацію збирають і як її використовують.
Подібна модель змінює саму атмосферу навчання. Замість довіри та відкритого обговорення формується середовище, у якому кожен учень розуміє: його можуть записати, проаналізувати та оцінити не лише за шкільні результати, а й за особисті погляди. Відеокамера на стіні стає символом постійної присутності держави, а цифровий профіль — інструментом довготривалого спостереження.
Проблема посилюється відсутністю незалежного контролю за роботою таких систем. У демократичних країнах використання персональних даних дітей має супроводжуватися чіткими правилами, згодою батьків, обмеженням доступу та можливістю оскарження. У російських умовах, де суди, медіа й громадські організації зазнають тиску, цифрові технології стають передусім механізмом примусу.
Від стеження до ідеологічного виховання
Контроль за школярами не обмежується технічним спостереженням. Він є частиною масштабнішої політики, спрямованої на формування лояльної до кремля молоді. Російська влада перебудовує освітні програми, посилює військово-патріотичне виховання та нав'язує дітям державну картину світу. У такій системі школа має не лише навчати, а й виробляти політично зручну поведінку.
Ідеологічний компонент особливо помітний на окупованих українських територіях. Там російська адміністрація намагається витіснити українську мову, історію та ідентичність, замінюючи їх російськими наративами. Дітей залучають до пропагандистських заходів, мілітаризованих об'єднань і акцій на підтримку війни. Цифровий нагляд у цьому випадку доповнює контроль над змістом освіти та позашкільним життям.
Правозахисники наголошують, що системне спостереження за дітьми порушує фундаментальні права на приватність, свободу думки та вільне формування поглядів. Підліток має право на помилку, особистий простір і власну думку, навіть якщо вона не збігається з офіційною позицією держави. Перетворення кожної реакції в соціальній мережі на потенційний доказ нелояльності суперечить цим принципам.
Найнебезпечнішим наслідком стає нормалізація тотального контролю. Якщо дитина змалку звикає до камер, перевірки акаунтів і необхідності демонструвати правильні погляди, вона сприйматиме відсутність приватності як природний стан. Держава при цьому отримує покоління, яке легше залучати до пропаганди та складніше переконати в цінності свободи, критичного мислення й особистої відповідальності.
Система, яку вибудовує росія, поєднує технології, адміністративний тиск і мілітаризовану ідеологію. Лайки та коментарі стають приводом для оцінювання політичної благонадійності, камери — частиною інфраструктури нагляду, а школа — каналом формування потрібної державі поведінки. Такий підхід не має нічого спільного з безпечною освітою, адже його головна мета полягає не в розвитку дитини, а в контролі над нею.