Роксолана Мережко
Не статус України як колонії, а радше відсутність визнання України як незалежної нації з власною мовою, політичними традиціями та ідентичністю лежала в основі повномасштабної агресивної війни росії з 2022 року. Російська імперська політика століттями намагалася представити українців як «частину одного народу», заперечуючи їхнє право на окрему історію, державність і культурний розвиток. Саме тому питання про Україну як колонію або культурного донора є не лише академічною дискусією. Воно допомагає зрозуміти, як формувалася імперська система привласнення та чому її наслідки відчутні досі.
Культура рідко стає об’єктом завоювання випадково. Разом із територіями імперія прагне контролювати пам’ять, мову, освіту, релігію, архіви й символи. Якщо народ позбавити права самостійно розповідати про себе, його минуле можна переписати, а внесок у спільну цивілізацію — перейменувати на здобуток метрополії. У випадку України цей механізм працював особливо послідовно: українські землі ставали джерелом людських ресурсів, хліба, інтелектуальних і мистецьких талантів, тоді як самій Україні відмовляли у суб’єктності.
Як імперія заперечувала українську окремішність
Російська імперія не просто управляла значною частиною українських територій. Вона виробляла ідеологію, за якою Україна нібито не мала власної повноцінної історичної традиції. Українську державність Київської Русі намагалися включити до єдиного російського історичного наративу, а козацьку політичну спадщину трактували не як прояв української свободи, а як епізод, що зрештою мав привести до підпорядкування Москві. Така схема позбавляла українців права бути спадкоємцями власного минулого.
Особливо важливим інструментом стала мовна політика. Заборони українського друку, обмеження театральних вистав, цензура книжок і переслідування просвітницьких ініціатив мали на меті не лише ускладнити культурне життя. Їхнім завданням було перервати передавання мови та ідентичності між поколіннями. Коли українська мова оголошувалася «діалектом», а українська література — провінційним відгалуженням російської, це створювало зручну основу для асиміляції.
У радянський період імперська модель змінилася за формою, але не за суттю. Україні формально надали республіканський статус, проте ключові політичні рішення ухвалювалися в центрі. Українську культуру дозволяли доти, доки вона була безпечною для системи, декоративною або позбавленою політичного змісту. Періоди українізації швидко змінювалися репресіями, цензурою та русифікацією. Розстріляне відродження, переслідування митців, науковців і духовенства стали частиною масштабної кампанії проти української інтелектуальної автономії.
Імперія прагнула контролювати не тільки те, що українці могли створювати, а й те, як їхні твори сприйматиме світ. Українських письменників, композиторів, художників і науковців часто включали до категорії «російської культури», навіть якщо вони писали українською, походили з українських земель і формувалися в українському історичному середовищі. Так виникав парадокс: внесок України використовували для збагачення імперського образу, але право України називати цей внесок своїм заперечували.
Україна як культурний донор
Культурний донор — це не лише країна, з якої вивозять мистецькі твори. Це суспільство, чиї люди, ідеї, символи та винаходи поглинаються сильнішою політичною системою, а потім презентуються як її власний результат. Україна в різні історичні періоди віддавала імперському центру значно більше, ніж матеріальні ресурси. Її внесок проявлявся в освіті, церковному житті, книгодрукуванні, музиці, архітектурі, військовій справі, землеробстві та наукових дослідженнях.
Київська освітня й богословська традиція суттєво вплинула на розвиток інтелектуального життя Московського царства. Викладачі, проповідники та книжники з українських земель працювали в освітніх установах північного сусіда, поширювали підходи до риторики, філософії та богослов’я. Проте згодом цей рух знань часто описували як односторонній розвиток «російської» культури, замовчуючи українське походження багатьох його учасників.
Подібне привласнення відбувалося і в мистецтві. Українське бароко, козацькі традиції, церковна архітектура, орнаментика та пісенна культура впливали на ширший культурний простір Східної Європи. Однак імперська історіографія нерідко подавала ці явища як регіональні особливості єдиного російського стилю. Відмінність стиралася, а українська культура перетворювалася на «місцевий колорит» великої імперської цивілізації.
Важливим ресурсом були й українські люди. Талановитих митців, інженерів, військових, науковців та адміністраторів залучали до імперських проєктів, часто змушуючи їх працювати поза межами рідного культурного середовища. Їхні біографії згодом переписувалися через мову кар’єри або офіційну належність до імперії. Так персональна присутність українців у розвитку держави ставала аргументом не на користь України, а на користь міфу про нібито спільне й неподільне походження.
Матеріальна спадщина також зазнавала вилучення та переміщення. Архівні документи, церковні реліквії, археологічні знахідки, твори мистецтва й стародруки могли опинятися в імперських музеях та інституціях. Вивезення або централізоване зберігання культурних цінностей створювало ілюзію, що саме центр є їхнім природним власником. Коли ж Україна вимагала повернення або хоча б повного опису таких предметів, це нерідко сприймалося як політична претензія, а не як законне прагнення відновити історичну справедливість.
Чому привласнення спадщини триває сьогодні
Після проголошення незалежності Україна отримала можливість самостійно формувати культурну політику, але імперські міфи не зникли автоматично. Вони залишилися в підручниках, музейних описах, міжнародних енциклопедіях, перекладах і популярній культурі. Частина світової аудиторії й надалі сприймала українську історію крізь російську оптику, оскільки росія десятиліттями позиціонувала себе як єдиний авторитетний представник регіону.
Повномасштабна війна стала радикальним проявом цієї логіки. Російська влада заперечує не лише сучасні кордони України, а й саме право українців на окрему історичну пам’ять. Руйнування музеїв, бібліотек, архівів, храмів і культурних пам’яток є частиною атаки на ідентичність. Викрадення музейних предметів з окупованих територій, примусова русифікація дітей, знищення українських книжок та перейменування вулиць демонструють: культура для імперії є не другорядною сферою, а полем боротьби за майбутнє.
Водночас українське суспільство дедалі активніше повертає собі власну спадщину. Досліджуються призабуті імена, відновлюються історичні назви, переосмислюється роль Криму, Донбасу, південних і східних регіонів у формуванні української культури. Повернення до української мови, розвиток книговидання, підтримка локальних музеїв і переоцінка радянських пам’ятників є не механічним запереченням минулого, а спробою побачити його без імперських фільтрів.
Деколонізація культури означає не ізоляцію України від світового контексту й не відмову від складної історії. Навпаки, вона передбачає чесне визначення джерел, авторства та обставин, у яких виникали культурні явища. Українська спадщина може бути частиною європейської та світової історії, не втрачаючи власного імені. Визнання українського внеску не применшує значення інших народів, але припиняє практику, за якої імперський центр привласнює все цінне, а колонізованому суспільству залишає роль периферії.
Тому відповідь на питання, чи була Україна колонією, потребує історичної точності. Український досвід мав риси колоніального підпорядкування: політичну залежність, економічну експлуатацію, мовні заборони, культурну асиміляцію та контроль над історичною пам’яттю. Водночас Україна ніколи не була лише пасивним об’єктом імперської політики. Вона зберігала власні традиції, створювала нові форми культури й постійно відновлювала прагнення до свободи. Саме тому точніше говорити про Україну як про суспільство, яке імперія намагалася перетворити на колонію, але яке залишалося потужним культурним донором і носієм окремої цивілізаційної традиції.
Сьогодні повернення української спадщини є частиною боротьби за незалежність не меншою мірою, ніж захист території. Коли Україна називає своїх авторів, відновлює власну мову та розповідає світові свою історію, вона не просто виправляє помилки минулого. Вона руйнує сам принцип імперського привласнення, за яким сильніший визначає, кому належать пам’ять, культура й право на майбутнє.