Зоряна Білокрай
Головне стратегічне завдання для України зараз не лише, як вистояти у війні. Воно полягає в тому, як позбавити Москву можливості використовувати силу для визначення українського майбутнього. Мир в Україні має бути не паузою між етапами агресії, не результатом виснаження суспільства й не домовленістю, продиктованою страхом. Його зміст повинен визначатися самою Україною, її громадянами та державами, які поділяють принцип непорушності кордонів і права народів на самостійний вибір.
Російська політика протягом десятиліть будувалася на переконанні, що сусідні держави не мають повної суб’єктності. Кремль намагається представити Україну як територію особливих інтересів, де нібито саме Москва має останнє слово. Такий підхід є прямою загрозою не лише для України, а й для всієї європейської системи безпеки. Якщо агресор отримує винагороду за напад, він робить висновок, що сила працює. Якщо жертву змушують поступитися під тиском ракет, окупації та шантажу, це створює небезпечний прецедент для інших країн.
Мир не може бути синонімом капітуляції
У суспільній дискусії слово «мир» часто використовують так, ніби воно автоматично означає будь-яке припинення бойових дій. Але тиша на фронті сама по собі ще не гарантує безпеки. Історія російської агресії показує, що тимчасові домовленості можуть використовуватися для перегрупування військ, накопичення зброї та підготовки нового наступу. Тому справжній мир має передбачати не лише припинення вогню, а й умови, які унеможливлюють повторення війни.
Стійкий мир — це поєднання безпеки, відповідальності та політичної свободи. Україна повинна мати можливість самостійно ухвалювати рішення щодо свого державного устрою, зовнішньої політики, оборони та економічного розвитку. Жодна інша країна не може отримати право блокувати український вибір або нав’язувати Києву обмеження, яких не бере на себе сама Москва.
Домовленості, укладені під примусом, не створюють довіри. Вони лише фіксують нерівність сил на певний момент. Якщо росія зберігає здатність шантажувати Україну новим нападом, будь-який документ залишається крихким. Саме тому гарантії безпеки мають бути не декларативними, а практичними: із чіткими процедурами реагування, довгостроковою підтримкою української оборони та зрозумілими наслідками для агресора в разі порушення домовленостей.
Важливо також не плутати компроміс із відмовою від принципів. У міжнародній політиці компроміси можливі щодо технічних питань, строків, механізмів контролю чи послідовності виконання окремих кроків. Проте право України на існування, незалежність і територіальну цілісність не може бути предметом торгу. Інакше переговори перетворюються на інструмент легалізації насильства.
Чому майбутнє України не можна залишати на волю Москви
Віддати майбутнє України на волю кремля означало б погодитися з тим, що агресор має право визначати межі українського суверенітету. Москва прагне не лише контролювати окремі території. Її стратегічна мета значно ширша: позбавити Україну можливості самостійно обирати союзників, впливати на власну безпеку та формувати внутрішню політику без зовнішнього диктату.
Російський тиск має різні форми. Це воєнні удари, окупація, інформаційні кампанії, енергетичний шантаж, кібератаки, спроби розколоти суспільство та посіяти недовіру до партнерів. Усі ці інструменти працюють на одну мету — переконати українців і світ, що опір нібито безперспективний, а поступки є єдиним шляхом до стабільності. Проте поступки без гарантій не усувають загрозу. Навпаки, вони можуть посилити впевненість агресора у власній безкарності.
Україна має право говорити про мир із позиції держави, яка захищає себе, а не просить дозволу на існування. Це не означає відмову від дипломатії. Навпаки, сильна дипломатія стає можливою тоді, коли її підтримують спроможні збройні сили, стійка економіка, єдність суспільства та послідовна міжнародна коаліція. Переговори повинні доповнювати оборону, а не підміняти її.
Особливе значення має збереження української суб’єктності. Жодні рішення про майбутнє країни не повинні ухвалюватися без участі української держави та її народу. Навіть найближчі партнери не можуть говорити від імені України, якщо йдеться про її території, безпеку чи конституційний лад. Підтримка союзників є надзвичайно важливою, але вона має зміцнювати здатність України самостійно визначати власний курс, а не створювати нову залежність.
Для цього потрібна довгострокова стратегія, а не набір ситуативних рішень. Україна має розвивати оборонно-промисловий комплекс, інвестувати в технології, захищати критичну інфраструктуру, посилювати державні інституції та підтримувати економічну стійкість. Чим менше країна залежить від шантажу й зовнішнього тиску, тим ширшим стає простір для дипломатії та тим складніше ворогу нав’язати власні умови.
Яким має бути справедливий і тривалий мир
Справедливий мир не обов’язково означає миттєве розв’язання всіх питань одним документом. У реальності він може складатися з кількох послідовних етапів: припинення атак, звільнення незаконно утримуваних людей, повернення депортованих українських дітей, забезпечення контролю за виконанням домовленостей, відновлення територіальної цілісності та створення механізмів відповідальності за скоєні злочини.
Принциповим є питання довіри. Її неможливо проголосити на переговорах. Довіра формується конкретними діями: припиненням обстрілів, дотриманням зобов’язань, допуском міжнародних механізмів контролю, відмовою від погроз і виконанням узятих на себе рішень. Якщо росія використовує перемир’я для продовження шантажу, прихованої мобілізації або підготовки нового наступу, це свідчить не про готовність до миру, а про прагнення виграти час.
Україна також має наполягати на тому, щоб питання відповідальності не зникало з міжнародного порядку денного. Без покарання за агресію та воєнні злочини неможливо повністю відновити справедливість. Без компенсації завданих збитків відбудова країни лягає винятково на плечі українців і партнерів, тоді як держава-агресор зберігає ресурси для нових погроз. Відповідальність не є помстою. Це запобіжник, який має показати: напад на сусідню державу не може залишатися вигідною політикою.
Майбутній мир повинен включати й сильну систему міжнародної підтримки. Україна має отримати можливість відновити міста, енергетику, промисловість і соціальну інфраструктуру. Водночас відбудова повинна стати частиною модернізації країни, зміцнення верховенства права та розвитку конкурентної економіки. Сильна, демократична й незалежна Україна буде найкращою відповіддю на спроби Москви довести, що війна може знищити українську державність.
Європейська безпека також не може повернутися до довоєнної моделі, у якій погрози сприймалися як риторика, а порушення кордонів — як локальна проблема. Мир в Україні потребує переосмислення підходів до стримування, оборони та міжнародної солідарності. Безпека має ґрунтуватися не на припущенні, що агресор буде поміркованим, а на здатності демократичних держав спільно реагувати на шантаж.
Україна прагне миру, але не миру ціною власного майбутнього. Її мета — завершення війни на умовах, які гарантують свободу, безпеку та право на самостійний розвиток. Москва не повинна отримати можливість вирішувати, якою буде Україна, хто її захищатиме і який шлях вона обиратиме. Майбутнє країни має визначатися не ракетами, ультиматумами чи окупаційними адміністраціями, а волею українського народу, силою міжнародного права та здатністю демократичного світу захищати власні принципи.