Пономарьова Мар'яна
Білорусь дедалі помітніше переходить до режиму військової готовності. Влада Олександра Лукашенка посилює силовий блок, проводить масштабні навчання, перевіряє роботу територіальної оборони та готує систему мобілізації. На цьому тлі Мінськ продовжує залишатися важливим союзником росії у війні проти України, хоча білоруський режим намагається уникати прямого вступу власної армії у бойові дії.
Про те, навіщо Лукашенко перебудовує державне управління під потреби війни, які завдання отримують білоруські генерали та чому в Мінську дедалі частіше говорять про мобілізаційні заходи, розповів заступник керівника Об’єднаного перехідного кабінету Білорусі, керівник Народного антикризового управління Павло Латушко. За його оцінкою, військова тематика в Білорусі стає частиною не лише роботи армії, а й усієї системи управління країною.
Призначення Муравейка та мілітаризація влади
Одним із ключових кадрових рішень стало переведення Павла Муравейка з посади начальника Генерального штабу та першого заступника міністра оборони до адміністрації Лукашенка. Там він отримав посаду заступника, відповідального за військовий напрямок. Сам факт появи такого функціонера в цивільному органі влади, на думку Павла Латушка, має важливе політичне значення.
Раніше в адміністрації Лукашенка не було окремого заступника, який би безпосередньо координував питання оборони та взаємодію із силовими структурами. Тепер військовий блок фактично отримує власного представника на найвищому рівні державного управління. Це може свідчити про намір режиму поєднати роботу цивільних органів, підприємств і місцевої влади з потребами армії.
За словами Латушка, Муравейко має працювати поруч із державним секретарем Ради безпеки Олександром Вольфовичем, який уже координує діяльність Міністерства оборони та інших силових відомств. Нове призначення може бути пов’язане з прагненням Лукашенка отримувати альтернативні оцінки всередині силового блоку, а також посилити контроль над генералами.
Кадрові перестановки відбуваються на тлі звільнення кількох високопоставлених військових. Окремо увага прикута до командувача внутрішніх військ Миколи Карпенкова. Ця структура за роки правління Лукашенка перетворилася на потужну внутрішню армію, яку використовують не лише для охорони державних об’єктів, а й для придушення протестів.
Латушко вважає, що одним із головних завдань Муравейка стане координація територіальної оборони. За оцінками представників білоруської демократичної опозиції, її потенційна чисельність може сягати приблизно 150 тисяч людей. Це не означає автоматичного початку війни, однак демонструє, що влада створює масштабний резерв для дій у надзвичайних і воєнних умовах.
Особливість білоруської системи полягає в тому, що рішення силового характеру можуть поширюватися далеко за межі армії. У разі оголошення воєнного стану до роботи мають бути залучені обласні та районні адміністрації, підприємства, транспортна система, медичні установи й органи цивільного захисту. Саме для цього режим прагне заздалегідь вибудувати вертикаль взаємодії між чиновниками та військовим командуванням.
Навчання, територіальна оборона та перевірка мобілізації
Посилення військової готовності в Білорусі проявляється через регулярні навчання. Влада проводить перевірки артилерійських підрозділів, військово-повітряних сил і протиповітряної оборони, інженерних та ракетних військ, військової розвідки. Окрему увагу приділяють роботі штабів і здатності органів влади діяти в умовах воєнного часу.
Навчання територіальної оборони відбуваються за участю керівників областей та районів. Чиновників навчають організовувати роботу державних і приватних підприємств, забезпечувати функціонування критичної інфраструктури, підтримувати порядок і координувати дії у випадку запровадження воєнного стану.
Паралельно перевіряється готовність внутрішніх військ. Їхні підрозділи відпрацьовують сценарії протидії масовим протестам і заворушенням. Це свідчить про подвійне призначення силового посилення: з одного боку, режим готується до можливих зовнішніх загроз, а з іншого — прагне зберегти контроль усередині країни.
За оцінкою Павла Латушка, регулярні маневри можуть бути елементом психологічного тиску на сусідні держави. Водночас повністю списувати їх на інформаційну операцію не варто. Білорусь справді формує механізми, які можуть бути використані в разі прямого залучення до війни росії проти України або конфлікту на східному фланзі НАТО.
Лукашенко намагається уникнути відправлення білоруських військових на фронт, оскільки розуміє можливі політичні наслідки. Участь армії у війні може спричинити зростання невдоволення серед населення, нові санкції та посилення міжнародної ізоляції. Однак залежність від кремля обмежує можливості білоруського керівника. Саме тому Мінськ готується до сценарію, за якого відмовитися від вимог Москви буде неможливо.
У цьому контексті особливе значення має перевірка системи мобілізації військовозобов’язаних запасу. Йдеться про тестування механізмів оповіщення, збору резервістів, їхнього розподілу та забезпечення. Такі заходи не є доказом неминучого оголошення мобілізації, проте вони показують, що білоруська влада готує державний апарат до швидкого переходу на воєнні рейки.
Росія, політичні торги та роль Білорусі у війні
Білорусь залишається залученою до російської агресії проти України не лише політично. Територія країни використовується для військової інфраструктури, спільних навчань і підтримки російських сил. Водночас режим Лукашенка намагається перетворити контакти із Заходом на інструмент для послаблення санкцій і отримання економічних вигод.
Одним із головних предметів таких торгів є білоруський калій. Його експорт приносить значні прибутки, а питання транзиту через європейські країни безпосередньо пов’язане з фінансуванням білоруської державної системи. За словами Латушка, будь-які пропозиції щодо послаблення обмежень мають враховувати не лише економіку, а й відповідальність режиму за репресії та сприяння російській агресії.
Окремою проблемою залишається вивезення українських дітей до Білорусі. Представники білоруської демократичної опозиції стверджують, що до організації таких поїздок були залучені державні структури та підприємства, зокрема компанії, пов’язані з калійною галуззю. Дітей направляли до оздоровчих таборів, де, за свідченнями, на них чинили ідеологічний вплив і нав’язували російську пропаганду.
Саме тому питання санкцій проти білоруських підприємств не можна розглядати винятково як економічне. За оцінкою Латушка, послаблення обмежень без гарантій припинення репресій і використання білоруської інфраструктури у війні може стати винагородою для режиму Лукашенка.
Водночас білоруський лідер прагне продемонструвати себе потенційним посередником між росією та Заходом. Він підтримує контакти з американськими представниками, намагається зберігати особливі відносини з володимиром путіним і водночас розвиває діалог із Китаєм. Запрошення китайського лідера до Мінська має посилити міжнародну легітимність Лукашенка та створити враження, що Білорусь може відігравати окрему роль у майбутніх переговорах.
Проте така дипломатична активність не скасовує факту залежності Мінська від Москви. Лукашенко може прагнути маневрувати між центрами сили, але російська військова, економічна та політична присутність значно звужує його свободу дій. Тому підготовка до війни та мобілізації в Білорусі є не лише внутрішньою ініціативою режиму, а й частиною ширшої стратегії кремля.
Головний висновок із заяв Павла Латушка полягає в тому, що Білорусь поступово перебудовують під можливий затяжний конфлікт. Навчання, кадрові зміни, посилення територіальної оборони та перевірка мобілізаційної системи формують інфраструктуру, яку можна швидко використати у разі загострення. Чи наважиться Лукашенко безпосередньо вступити у війну, залежатиме від тиску росії, ситуації на фронті та здатності білоруського суспільства протистояти мілітаризації держави.