Пономарьова Мар'яна
Білорусь дедалі тісніше прив’язується до росії, а режим Олександра Лукашенка одночасно намагається зберегти власну суб’єктність і отримати нові економічні вигоди від співпраці із Заходом. Така політика створює суперечливу ситуацію: Мінськ декларує прагнення до діалогу з різними центрами сили, але фактично залишається важливою частиною російської військової, політичної та гібридної системи.
Заступник керівника Об’єднаного перехідного кабінету Білорусі Павло Латушко вважає, що відносини Лукашенка і володимира путіна не можна назвати дружбою у звичайному розумінні. Це радше союз, побудований на взаємній вигоді. Кремль використовує Білорусь як доказ збереження власної сфери впливу, а білоруський лідер отримує від росії фінансову, енергетичну та політичну підтримку.
Лукашенко залежить від кремля, але втрачає економічну опору
За словами Латушка, потенційна зміна влади в росії стала б для Лукашенка серйозним ризиком. Білоруська економіка протягом тривалого часу орієнтувалася на російський ринок, дешеві енергоносії та кредити. Після політичної кризи й запровадження санкцій ця залежність лише посилилася. Мінськ дедалі менше має можливостей для самостійного маневру.
Якщо після путіна до влади в росії прийде керівник, який вирішить скоротити підтримку білоруського режиму, Лукашенко може зіткнутися з гострою економічною кризою. Інший сценарій передбачає спробу кремля замінити його більш керованою фігурою. Саме тому білоруський лідер змушений демонструвати лояльність Москві, навіть коли окремі рішення росії шкодять інтересам Мінська.
Однією з головних проблем залишається стан білоруської промисловості. Підприємства втратили значну частину європейських і українських ринків, а російський напрямок більше не гарантує стабільного зростання. На ньому білоруські компанії дедалі частіше стикаються з китайською конкуренцією. Китайські виробники мають більше фінансових ресурсів, швидше впроваджують технології та активніше заходять у промислові сектори росії.
Це створює загрозу для таких підприємств, як Мінський тракторний завод, БелАЗ і Белшина. Раніше їхня продукція мала важливе значення для російського ринку, однак тепер Москва заохочує імпортозаміщення та залучення китайського капіталу. У результаті білоруські заводи ризикують втратити навіть той простір, який залишився після розриву економічних зв’язків із Заходом.
Для Лукашенка це стратегічна пастка: росія залишається головним союзником, але водночас відкриває власний ринок для конкурентів із Китаю. Пекін також підтримує контакти з Мінськом, однак китайські компанії не збираються штучно зберігати неконкурентоспроможні білоруські виробництва.
Білорусь допомагає росії у війні та використовується для гібридного тиску
Військова співпраця між Мінськом і Москвою не обмежується політичними заявами. Білоруські підприємства ремонтують військову техніку, виготовляють компоненти для промисловості та постачають електронні вироби, які можуть використовуватися у російському військово-промисловому комплексі. Окремі підприємства працюють на російські замовлення, компенсуючи скорочення традиційних ринків збуту.
Важливим напрямом залишається паливна співпраця. Білоруські нафтопереробні заводи можуть збільшувати постачання бензину й дизельного пального до росії у періоди, коли російська нафтопереробка зазнає проблем. Водночас потужності білоруських підприємств не здатні повністю замінити російські заводи. Їхня роль зростає передусім у короткостроковій перспективі, коли Москва намагається компенсувати втрати та перебої.
Латушко також пов’язує дії білоруської влади на кордонах Європейського Союзу із ширшою гібридною стратегією. Використання міграційних потоків, провокації на кордоні, повітряні інциденти, диверсії та інформаційні операції можуть переслідувати спільну мету: створити напругу всередині європейських країн і посилити недовіру до їхніх урядів.
Особливе значення в цьому контексті мають країни Балтії та Польща. Вони розташовані поблизу Білорусі, росії та Калінінграда, тому змушені витрачати значні кошти на захист кордонів, посилення систем спостереження та розгортання військової інфраструктури. Для кремля це вигідно, оскільки зростання оборонних витрат може провокувати суспільне невдоволення, особливо якщо громадянам доводиться миритися зі скороченням соціальних програм.
Гібридна агресія небезпечна тим, що її окремі епізоди можуть не підпадати під традиційне визначення збройного нападу. Незаконне переміщення мігрантів, пошкодження прикордонної інфраструктури, кібератаки або поява невідомих озброєних груп можуть трактуватися як кримінальні чи локальні інциденти. Однак у сукупності вони здатні перевіряти готовність НАТО до реагування та створювати постійне відчуття нестабільності.
Найбільший ризик полягає у синхронізації таких дій. Одночасні провокації на землі, у повітрі та в інформаційному просторі можуть перевантажити системи реагування європейських держав. Навіть якщо кожен епізод окремо не стане приводом для застосування механізмів колективної оборони, їхня сукупність може мати серйозний політичний ефект.
Військові навчання, силові структури та можливі домовленості зі США
Російсько-білоруські навчання самі по собі не завжди означають підготовку до нового наступу. Частина маневрів має плановий характер, а участь окремих держав Організації договору про колективну безпеку свідчить про формальну, а не обов’язково бойову спрямованість заходів. Водночас особливої уваги потребують навчання в межах Союзної держави, де відпрацьовується взаємодія спільного регіонального угруповання військ, протиповітряної оборони та командних структур.
Досвід 2022 року показав, що військові маневри на території Білорусі можуть передувати реальним операціям проти України. Тому Київ і держави НАТО змушені оцінювати не лише офіційні заяви Мінська, а й переміщення техніки, накопичення ресурсів, зміни у структурі командування та активність силових підрозділів.
Окремий напрям підготовки білоруської влади пов’язаний із внутрішніми військами, міліцією та ОМОН. У країні проводяться навчання з протидії масовим протестам, а силові структури отримують дедалі більшу роль у регіональному управлінні. Це може свідчити про підготовку до сценаріїв, за яких економічна криза, втрати на війні або нові удари по військових об’єктах спричинять невдоволення населення.
Посилення силового блоку відбувається паралельно з розширенням міжнародних контактів Мінська. Білорусь намагається співпрацювати не лише з росією, а й з Іраном та іншими державами, зацікавленими у військових технологіях, безпілотниках і логістиці. Така взаємодія викликає занепокоєння, оскільки може створювати нові канали обходу санкцій і сприяти обміну технологіями подвійного призначення.
Водночас Лукашенко прагне домовлятися з представниками Сполучених Штатів про послаблення санкцій. Серед можливих тем обговорення називають транзит білоруських калійних добрив, розвиток хімічних підприємств і залучення іноземних інвестицій. Мінськ може пропонувати американському бізнесу доступ до прибуткових секторів в обмін на поступове зняття обмежень.
Однак економічні домовленості не усувають політичних проблем. Збереження репресій, підтримка російської агресії проти України та використання міграції як інструменту тиску залишаються головними причинами санкцій. Якщо білоруська влада хоче реального покращення відносин із Заходом, їй доведеться змінювати не лише риторику, а й внутрішню та зовнішню політику.
Для України та НАТО ключовим висновком є те, що загроза з боку білоруського режиму не обмежується можливим прямим вступом його армії у війну. Небезпека також полягає у військовій інфраструктурі, промисловій допомозі росії, діяльності спецслужб і гібридних операціях на кордонах ЄС. Лукашенко може залишатися формально самостійним політиком, але його рішення дедалі більше вписуються у стратегію кремля.
Саме тому країнам регіону доводиться готуватися одразу до кількох сценаріїв: від локальних провокацій і міграційного тиску до масштабнішої військової кризи. Слабкість або роз’єднаність європейських держав Москва може сприйняти як сигнал до подальшого посилення тиску. Відповідь на ці виклики має включати зміцнення східного флангу НАТО, координацію розвідки, захист критичної інфраструктури та підтримку України, яка залишається головним бар’єром на шляху подальшої російської експансії.