Ірма Шелест
Політика Дональда Трампа щодо України значною мірою базується на принципі «Америка понад усе». У межах такого підходу Вашингтон намагається оцінювати міжнародні конфлікти не лише з погляду безпеки союзників, а й через призму прямих витрат, політичних ризиків та потенційної вигоди для Сполучених Штатів. Саме тому будь-які заяви американських політиків про Україну швидко стають предметом гострих дискусій, особливо коли йдеться про чисельність населення, мобілізацію та роль українців у війні.
Одним із найбільш резонансних інформаційних приводів стало формулювання, у якому Київ і Харків порівнюють із «новим Афганістаном», а українців фактично описують крізь поняття «людського ресурсу». Така риторика викликала обурення в українському суспільстві, адже вона зводить складну трагедію війни до сухої статистики та військових розрахунків. Для мільйонів громадян Україна є не геополітичним майданчиком, а державою, де живуть їхні родини, де щодня працюють лікарі, учителі, рятувальники, військові та волонтери.
Чому порівняння з Афганістаном викликає гостру реакцію
Афганістан у політичній та медійній риториці США часто згадують як приклад затяжної війни, яка тривала роками, вимагала величезних фінансових ресурсів і завершилася суперечливим виведенням американських військ. Для частини американського електорату це символ безрезультатного втручання, надмірних витрат і відсутності зрозумілої стратегії завершення конфлікту. Коли Україну намагаються поставити в один ряд із цією історією, прихильники такого підходу зазвичай акцентують не на відмінностях, а на схожих ознаках: тривалості бойових дій, залежності від зовнішньої допомоги та високій ціні підтримки.
Однак пряме порівняння України з Афганістаном є надто спрощеним. Україна має іншу історію, іншу політичну систему, значно глибше інтегрована в європейський безпековий простір і веде оборонну війну проти сусідньої держави, яка відкрито претендує на її території. Українські Сили оборони захищають власні міста, а не беруть участь у віддаленій операції, мета якої незрозуміла більшості населення країни-донора.
Київ і Харків у цьому контексті є не абстрактними назвами на карті. Це великі українські міста, які зазнали ракетних ударів, руйнувань цивільної інфраструктури та загроз окупації. Харків розташований неподалік від російського кордону й неодноразово ставав мішенню масованих атак. Київ залишається політичним центром держави та символом українського спротиву. Тому використання назв цих міст у знеособленій геополітичній формулі сприймається як зневага до реального досвіду громадян.
«Людський ресурс» як проблема політичної мови
Вислів «людський ресурс» може використовуватися у військовій аналітиці для опису демографічного потенціалу держави, чисельності резерву та можливостей комплектування армії. Проте в публічній комунікації він має небезпечний відтінок. Людина не є одиницею постачання, а військовослужбовець не може розглядатися лише як цифра у звіті чи елемент балансу сил.
Україна справді стикається з масштабними демографічними викликами. Повномасштабна війна призвела до загибелі й поранення людей, вимушеного переміщення мільйонів громадян, падіння народжуваності та відтоку частини працездатного населення за кордон. Додатково на суспільство тиснуть економічна нестабільність, психологічне виснаження та невизначеність щодо майбутнього. Проте обговорювати ці проблеми потрібно мовою відповідальності, права та людської гідності, а не в термінах безмежного запасу бійців.
Саме така лексика провокує питання: чи бачать західні партнери в Україні суверенну державу, яка захищає власне право на існування, чи лише територію, де можна стримувати Росію чужими руками? Для українського суспільства відповідь на це питання має принципове значення. Підтримка партнерів важлива, але вона не повинна перетворюватися на виправдання байдужості до людських втрат або надання переваги військовим показникам над життям громадян.
Водночас українська влада також має вести чесну розмову з населенням. Держава повинна пояснювати логіку мобілізаційних процесів, забезпечувати прозорі правила, належну підготовку військових і справедливий розподіл навантаження. Будь-які рішення у сфері оборони мають враховувати не лише потреби фронту, а й стан здоров’я людей, сімейні обставини, професійні навички та перспективи повернення військовослужбовців до цивільного життя.
Що означає підхід «Америка понад усе» для України
Принцип «Америка понад усе» означає, що американська адміністрація передусім оцінює, як закордонна політика відповідає інтересам самих Сполучених Штатів. Для Вашингтона це можуть бути скорочення бюджетних витрат, посилення позицій у переговорах, стримування Китаю, контроль над оборонними виробництвами та демонстрація виборцям здатності завершувати затяжні конфлікти. Така логіка є зрозумілою з погляду внутрішньої політики США, однак вона може суперечити українському баченню справедливого миру.
Для Києва припинення вогню не повинно означати замороження конфлікту на умовах, які дозволять росії відновити сили та підготувати новий напад. Україна зацікавлена в гарантіях безпеки, захисті цивільного населення, поверненні полонених і депортованих, відновленні контролю над територіями та покаранні винних у воєнних злочинах. Якщо переговорний процес зводиться лише до обміну територій на тимчасову тишу, ризик нового витка війни залишається надзвичайно високим.
Американська підтримка також не обмежується озброєнням. Йдеться про розвіддані, дипломатичний вплив, санкційну політику, фінансову допомогу та технологічну співпрацю. Будь-яке різке скорочення цієї підтримки може позначитися не тільки на ситуації на фронті, а й на стабільності всієї Європи. Водночас європейські держави змушені активніше розвивати власні оборонні можливості, щоб не залежати від зміни політичних настроїв у Вашингтоні.
Скандальна заява про Київ і Харків як «новий Афганістан» показує, наскільки небезпечною може бути політика, у якій людські життя оцінюють через таблиці, рейтинги та кількість мобілізованих. Українська реальність значно складніша за будь-яку формулу. За кожною цифрою втрат стоїть родина, за кожним зруйнованим будинком — чиєсь життя, а за кожним рішенням про допомогу — відповідальність перед майбутнім Європи.
Тому дискусія про війну має бути не лише прагматичною, а й моральною. Сполучені Штати мають право захищати власні інтереси, але Україна має право вимагати поваги до свого суверенітету та народу. Київ і Харків — це не символи чужої невдалої кампанії й не джерело «людського ресурсу». Це українські міста, які вистояли під ударами та продовжують жити, працювати й боротися за право самостійно визначати своє майбутнє.