Тихон Гулевичук
Російська політикиня та колишня спортсменка Світлана Журова вкотре використала тему міжнародного спорту для просування наративів кремля. Чемпіонка Олімпійських ігор заявила, що Європа нібито «шкодить сама собі», обмежуючи участь російських спортсменів у змаганнях. Такі висловлювання пролунали на тлі триваючої дискусії щодо допуску представників росії до міжнародних турнірів після початку повномасштабної війни проти України.
Заява Журової має виразно пропагандистський характер, адже вона намагається представити санкції та спортивні обмеження як покарання не для держави-агресора, а для самої Європи. Подібна риторика регулярно використовується російськими посадовцями, медійними персонами та спортсменами, які виправдовують політику кремля. Водночас причини недопуску росіян до багатьох міжнародних стартів пов’язані не з упередженням до національності, а з відповідальністю росії за війну, окупацію українських територій і систематичне порушення міжнародного права.
Що сказала російська чемпіонка
Журова представила ситуацію так, ніби європейські країни добровільно відмовляються від сильних спортсменів і через це втрачають глядацький інтерес, конкуренцію та прибутки. За її логікою, міжнародний спорт повинен залишатися поза політикою, а російські атлети мають отримати можливість виступати незалежно від дій власної держави.
Однак така позиція ігнорує важливі обставини. У росії спорт багато років використовується як інструмент державної пропаганди. Спортивні перемоги подаються як доказ переваги країни, а відомих атлетів залучають до публічних заходів на підтримку влади. Частина російських спортсменів відкрито підтримала агресію проти України або неодноразово брала участь у пропагандистських кампаніях. Тому вимога допустити їх до міжнародних арен без чітких обмежень не може розглядатися лише як питання спортивної конкуренції.
Крім того, російська спортивна система вже була неодноразово викрита у масштабних допінгових порушеннях. Міжнародна спільнота роками вимагала від росії реформ, прозорого контролю та покарання відповідальних за приховування заборонених препаратів. На цьому тлі заяви про нібито «несправедливе» ставлення до росіян виглядають спробою змінити акценти й замовчати попередні порушення.
Чому росіян обмежують у міжнародному спорті
Після початку повномасштабного вторгнення росії в Україну міжнародні федерації почали ухвалювати рішення про відсторонення російських і білоруських команд, спортсменів та офіційних делегацій. Такі заходи пояснювали міркуваннями безпеки, солідарністю з українськими атлетами та неможливістю проводити чесні змагання в умовах війни. Для багатьох організацій важливим фактором стало й те, що російська влада продовжує використовувати спорт для легітимізації агресії.
У деяких видах спорту окремим представникам росії дозволяли виступати в нейтральному статусі. Проте для цього висувалися умови: відсутність підтримки війни, відсутність контрактів із військовими чи силовими структурами, заборона на використання державної символіки та обмеження щодо командних дисциплін. Саме ці правила свідчать, що міжнародні організації намагаються відокремити спортсменів, які не пов’язані з агресивною політикою, від державної машини пропаганди.
Російська сторона зазвичай називає такі вимоги дискримінацією. Проте Москва не демонструє готовності припинити війну, вивести війська з України або відмовитися від використання спорту у власних політичних інтересах. Натомість російські чиновники звинувачують інших у політизації змагань, хоча саме кремль перетворює спортивні події на частину інформаційної кампанії.
Пропагандистський ефект заяви
Фраза про те, що «Європа шкодить сама собі», покликана сформувати уявлення про нібито занепад західної системи та безпорадність європейських країн. Це типовий пропагандистський прийом: увагу переводять із причин обмежень на їхні можливі економічні чи іміджеві наслідки. При цьому повністю замовчується головне питання — відповідальність держави, яка розпочала найбільшу війну в Європі за останні десятиліття.
Для російської аудиторії подібні заяви також мають внутрішньополітичне значення. Вони створюють образ росії як жертви міжнародної змови, хоча саме російська влада ухвалює рішення, що призводять до ізоляції країни. Спортсменам і вболівальникам пропонують повірити, що проблеми виникають через «ворожість Заходу», а не через агресивну політику кремля, репресії та порушення правил.
Водночас європейські країни не відмовляються від спорту як такого. Міжнародні змагання продовжують проводитися, а рішення про допуск або недопуск окремих спортсменів ухвалюються з урахуванням безпеки, етики та позиції спортивних федерацій. Для України принципово важливо, щоб російські атлети не використовували міжнародні старти для відбілювання репутації держави-агресора.
Заява Світлани Журової є черговим прикладом того, як російські представники намагаються подати наслідки власної політики як проблему для інших країн. Проте обмеження для російських спортсменів стали реакцією на війну, державну пропаганду та системні порушення, а не самоціллю. Поки росія продовжує агресію проти України й використовує спорт у політичних цілях, дискусія про її повернення на міжнародну арену залишатиметься тісно пов’язаною з питаннями відповідальності та справедливості.