Всеволод Чабанець
Михайло Сікорський не мав можливості самотужки змінити радянську державну політику, повернути з небуття знищені пам’ятки чи зупинити затоплення цілих сіл. Проте він зробив те, що в тодішніх умовах здавалося майже неможливим: перетворив невеликий провінційний музей на масштабний простір української пам’яті. Саме тому його інколи називають людиною, яка «вкрала» в СРСР українську історію. Звісно, це метафора. Сікорський не крав експонати, а рятував їх від забуття, байдужості та знищення.
Завдяки його наполегливості Переяслав став не просто містом із давньою історією, а своєрідним містом-музеєм. Тут зібрали археологічні знахідки, старовинні будівлі, предмети селянського побуту, зразки народного мистецтва та свідчення духовного життя українців. Усе це допомогло зберегти живий образ минулого, який не вміщувався в межі радянських підручників.
Від маленького музею до великої справи
Михайло Іванович Сікорський народився 13 жовтня 1923 року в Чигирині. Після навчання на історичному факультеті Київського державного університету імені Тараса Шевченка у 1951 році він приїхав до Переяслава. Там молодий історик очолив місцевий музей, який на той час мав скромні приміщення та невелику кількість експонатів.
Для багатьох керівників така ситуація могла б стати виправданням бездіяльності. Сікорський сприйняв її як виклик. Він розумів, що історія не зберігається сама собою: її потрібно шукати, документувати, перевозити, реставрувати й пояснювати відвідувачам. Тому музейник вирушав у села, спілкувався зі старожилами, відшукував речі в приватних оселях і переконував людей не викидати предмети, які здавалися непотрібними.
До музейних фондів потрапляли ікони, народний одяг, знаряддя праці, меблі, кераміка, книги, прикраси, зброя та інші речі, що розповідали про повсякденне життя українців. Для Сікорського це були не просто старовинні предмети. Кожен експонат був частиною великої історії, доказом тяглості української культури й свідченням того, як жили, працювали, святкували та виховували дітей попередні покоління.
Його метод здавався простим, але вимагав величезної витривалості. Музейник особисто знайомився з мешканцями регіону, записував перекази, вивчав місцеві традиції та шукав фахівців, здатних допомогти з реставрацією. Так навколо невеликого закладу поступово сформувалася команда однодумців, а музей почав перетворюватися на дослідницький і культурний центр.
Як Сікорський рятував спадщину в часи радянської модернізації
Особливо гостро потреба в порятунку культурних пам’яток постала у 1960-х роках. Будівництво Канівського водосховища докорінно змінило ландшафт Середньої Наддніпрянщини. Частина населених пунктів опинилася в зоні затоплення, а разом із ними під загрозою зникнення були давні хати, церкви, господарські споруди, цвинтарі та предмети традиційного побуту.
Для радянської системи масштабні промислові проєкти мали пріоритет над локальною пам’яттю. Старі будівлі часто сприймалися як перешкода для нового життя, а не як культурна цінність. Сікорський чудово розумів: якщо не діяти негайно, після затоплення або знесення ці об’єкти вже неможливо буде повернути.
У 1961 році він разом із колегами розпочав створення музею народної архітектури та побуту просто неба на Татарській горі в Переяславі. До нового музейного простору перевозили автентичні споруди з різних сіл. Їх не просто встановлювали на новому місці, а намагалися відтворити природне середовище: планування подвір’їв, господарські зони, городи, сади та взаємне розташування будівель.
Так виник скансен, у якому українське село можна було побачити не як абстрактну ілюстрацію, а як цілісну систему життя. Хати, вітряки, комори, кузні, церкви та інші споруди розповідали про працю й побут людей краще, ніж будь-який офіційний лозунг. Предмети всередині будівель доповнювали цю картину: від печі та ткацького верстата до святкового одягу й дитячих іграшок.
Для Сікорського збереження пам’яток було формою відповідальності перед майбутніми поколіннями. Він не міг зупинити технічний прогрес, але прагнув не дозволити йому стерти культурну пам’ять. Кожна перевезена споруда ставала своєрідним порятунком окремої громади, її майстрів, звичаїв і способу життя.
Переяслав як місто української пам’яті
Створення музею просто неба стало лише одним із напрямів роботи Сікорського. Він прагнув показати історію України в усьому її розмаїтті: від найдавніших археологічних культур до подій та явищ новітнього часу. Під його керівництвом у Переяславі розвивалися історичні, археологічні та етнографічні колекції, відкривалися тематичні експозиції, проводилися наукові дослідження.
За участі Сікорського та під його керівництвом у Переяславі й за межами міста створили понад 30 музеїв. Вони були присвячені різним сторінкам минулого: археології, козацтву, хліборобству, народним ремеслам, освіті, медицини, транспорту, історії повсякденності та духовній культурі. Така мережа дала змогу показати, що українська історія не обмежується кількома відомими датами або постатями.
Колекція заповідника зросла до понад 180 тисяч предметів. За цією цифрою стоять десятиліття пошуків і складних перемовин. Частину речей доводилося буквально рятувати з горищ, покинутих хат, комор і храмів. Інші експонати люди передавали добровільно, коли розуміли, що в музеї вони будуть збережені та доступні для широкого загалу.
Важливо й те, що Сікорський дбав не тільки про накопичення предметів. Він прагнув зробити музей зрозумілим для кожного відвідувача. Експозиції мали розповідати історію через конкретні речі, людські долі та щоденні практики. Відвідувач міг побачити, як виглядала традиційна оселя, якими інструментами працювали ремісники, що одягали українці в різних регіонах і яке місце в житті громади посідала церква.
У цьому і полягає особливість музейної спадщини Сікорського. Він не просто збирав минуле, а повертав йому голос. У радянський період, коли українську самобутність часто намагалися розчинити в загальній концепції «єдиного радянського народу», матеріальні свідчення культури ставали особливо важливими. Вони показували: українська традиція має власну глибину, регіональне розмаїття та історичну тяглість.
Працювати в таких умовах було непросто. Музейна справа залежала від державного фінансування, чиновницьких рішень та ідеологічних обмежень. Відверто говорити про всі теми української історії музейник не завжди міг. Тому Сікорський діяв послідовно й обережно: зберігав те, що можна було зберегти, розширював музейну мережу, залучав дослідників і створював експозиції, які говорили самі за себе.
Його внесок отримав офіційне визнання. У 1989 році Михайло Сікорський став лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка за створення історико-культурного заповідника та популяризацію духовної спадщини українського народу. У 2005 році йому присвоїли звання Героя України.
Михайло Сікорський помер 27 вересня 2011 року в Переяславі. Однак його справа продовжує жити в музеях, колекціях, наукових дослідженнях і пам’яті відвідувачів. Сьогодні особливо зрозуміло, наскільки далекоглядною була його робота. Коли культурні пам’ятки знову опиняються під загрозою через війну, окупацію та руйнування, досвід Сікорського нагадує: збереження історії починається з конкретних дій.
Він не дозволив радянській епосі повністю привласнити українське минуле. Сікорський зібрав, захистив і передав наступним поколінням матеріальні докази того, що українська культура має власний голос. Саме тому його «крадіжка» української історії у СРСР насправді була її порятунком.