Ірма Шелест
Історія Петра Григоренка є одним із найвиразніших прикладів того, як людина всередині радянської системи поступово усвідомила її злочинну природу й наважилася виступити проти неї. Генерал-майор, викладач військової академії та учасник Другої світової війни, він мав престиж, кар’єру й особливий статус. Проте все це не змусило його мовчати, коли радянська влада переслідувала інакомислячих, приховувала правду про репресії та відмовляла цілим народам у праві на повернення додому. За свою принциповість Григоренко заплатив посадою, свободою, здоров’ям і можливістю жити на батьківщині.
Від радянського генерала до відкритого критика системи
Петро Григоренко народився 16 жовтня 1907 року в селі Борисівка, що нині розташоване на території Запорізької області. Його життя припало на період великих потрясінь: революцію, становлення більшовицької держави, колективізацію, масові репресії та Другу світову війну. Він здобув військову освіту, зробив кар’єру в армії й дослужився до звання генерал-майора.
Після війни Григоренко викладав у Військовій академії імені Фрунзе в Москві. Він належав до покоління офіцерів, які тривалий час сприймали комуністичну ідеологію як основу справедливого суспільства. Генерал вірив, що радянську державу можна вдосконалити, якщо повернутися до проголошених нею принципів рівності та законності. Однак із роками дедалі виразніше бачив розрив між офіційною пропагандою і реальністю.
Григоренко критикував привілеї партійної номенклатури, безправ’я громадян і практику політичних переслідувань. Особливо небезпечною для влади була його здатність говорити про проблеми не пошепки, а відкрито. Він не обмежувався приватними розмовами, а формулював свої погляди в листах, виступах і зверненнях. Для радянського керівництва навіть обережна критика швидко ставала ознакою нелояльності.
У 1961 році генерала усунули від викладання у військовій академії. Його відправили служити на Далекий Схід, фактично ізолювавши від столичного середовища. Згодом Григоренка звільнили з армії. Проте втрата кар’єри не змусила його відмовитися від переконань. Навпаки, поза військовою системою він почав активніше підтримувати людей, які потерпали від переслідувань.
Захист кримських татар і каральна психіатрія
Однією з центральних тем правозахисної діяльності Петра Григоренка стала доля кримських татар. У травні 1944 року радянська влада депортувала цей народ із Криму, звинувативши його в колабораціонізмі. Десятки тисяч людей примусово вивезли до віддалених районів Середньої Азії та інших регіонів Радянського Союзу. Депортація супроводжувалася смертями, розпадом родин і втратою домівок.
Навіть після того, як у 1967 році офіційні звинувачення проти кримських татар частково скасували, влада не дозволила їм вільно повернутися до Криму. Люди роками писали звернення, організовували поїздки до Москви, збирали підписи й вимагали відновлення своїх прав. У відповідь вони стикалися з арештами, тиском, виселеннями та звинуваченнями в антирадянській діяльності.
Григоренко не залишився осторонь. Він відвідував зібрання кримськотатарських активістів, виступав на їхню підтримку, допомагав поширювати інформацію про порушення прав і вимагав дозволити народу повернутися на історичну батьківщину. Для багатьох кримських татар його підтримка мала не лише практичне, а й моральне значення: відомий генерал публічно засвідчив, що їхня трагедія не є внутрішньою справою, яку можна приховати від суспільства.
Радянська влада сприйняла таку позицію як серйозну загрозу. Проти Григоренка застосували один із найцинічніших методів боротьби з опонентами — примусову психіатрію. У 1964 році його вперше заарештували та направили на лікування до спеціалізованої психіатричної лікарні. Замість відкритого судового розгляду його політичні переконання оголосили симптомами психічного розладу.
У 1969 році генерала заарештували вдруге в Ташкенті, куди він приїхав підтримати кримськотатарських активістів. Після цього його знову відправили до психіатричного закладу. Загалом у таких установах Григоренко провів приблизно шість із половиною років. Його позбавили свободи не за насильство чи злочин, а за слова, погляди та участь у правозахисній діяльності.
Каральна психіатрія в СРСР давала владі змогу створити ілюзію, ніби політичний противник не має раціональних переконань. Якщо людину оголошували психічно хворою, її думки можна було не спростовувати, а просто ізолювати. Такий підхід дозволяв обходити звичайні юридичні процедури й водночас залякувати інших активістів.
У 1971 році київський психіатр Семен Глузман підготував заочну експертизу справи Григоренка. Він дійшов висновку, що підстав для діагнозу, який використовувала радянська система, немає. За цю роботу самого Глузмана також переслідували. Висновки незалежного фахівця стали важливим доказом того, що психіатричне ув’язнення генерала мало політичний, а не медичний характер.
Боротьба, яка тривала навіть після вигнання
Після звільнення Петро Григоренко не відмовився від громадської активності. Він продовжив підтримувати політв’язнів, виступати проти зловживань радянської влади та документувати порушення прав людини. У 1976 році генерал став одним із засновників Московської Гельсінської групи — об’єднання правозахисників, які стежили за виконанням міжнародних зобов’язань Радянського Союзу.
Він також долучився до створення Української Гельсінської групи. Її учасники збирали свідчення про переслідування, русифікацію, обмеження свободи слова, релігійні утиски та порушення національних прав в Україні. Для радянської системи така діяльність була особливо небезпечною, адже правозахисники не просто критикували владу, а вимагали, щоб вона дотримувалася власних законів і міжнародних домовленостей.
У 1977 році Григоренко виїхав до США на лікування. Після цього радянське керівництво позбавило його громадянства, фактично заборонивши повернення додому. Для генерала, який усе життя був пов’язаний із радянською армією та Україною, це стало ще одним проявом помсти. Влада не змогла змусити його мовчати в лікарні, тому вирішила позбавити його права жити на батьківщині.
За кордоном Григоренко продовжив розповідати про політичні репресії, каральну психіатрію та становище кримських татар. Він зустрічався з журналістами, правозахисниками й представниками української діаспори, пояснюючи, як радянська система переслідує людей за переконання. Його свідчення допомагали руйнувати образ СРСР як держави, де нібито панують законність і справедливість.
Петро Григоренко помер у Нью-Йорку 21 лютого 1987 року. Уже після смерті, у 1993 році, його військове звання поновили. Проте жодне формальне рішення не могло повернути йому роки, проведені в психіатричних лікарнях, зруйновану кар’єру та можливість спокійно жити в Україні.
Історія генерала Григоренка важлива не лише як сторінка радянського минулого. Вона нагадує, що державна машина може використовувати армію, суди, медицину й пропаганду для придушення незгоди. Водночас його приклад доводить: навіть людина, яка багато років служила системі, здатна визнати її злочини та виступити на боці правди.
Особливого значення ця історія набуває сьогодні, коли кримські татари знову стикаються з переслідуваннями в окупованому росією Криму. Вимоги, за які боровся Григоренко, — право народу на безпеку, пам’ять, гідність і повернення додому — залишаються актуальними. Його життя стало свідченням того, що звання, посада й особистий комфорт не можуть бути важливішими за людську свободу та відповідальність перед правдою.