Всеволод Чабанець
Кожного разу, коли росіяни приходять на перемовини, вони приходять з програмою дестабілізації України або затягування часу до нових виборів у США. Саме тому будь-які дипломатичні сигнали з боку кремля потребують не емоційної реакції, а тверезого аналізу. Російська влада неодноразово демонструвала, що може використовувати переговорний процес не для досягнення миру, а для перегрупування військ, накопичення ресурсів, випробування реакції партнерів і посилення внутрішньої втоми українського суспільства.
У публічному просторі часто з’являються десятки можливих сценаріїв завершення війни. Одні говорять про раптовий компроміс, інші — про заморожування фронту, треті — про тривалу паузу або поступове згортання бойових дій без формального мирного договору. Проте значна частина таких прогнозів має спільну проблему: вони ігнорують базову реальність війни, а саме відсутність у російського керівництва очевидної готовності відмовитися від своїх імперських цілей.
Якщо відкинути інформаційний шум, перебільшені очікування та політичну демагогію, перед Україною та її союзниками залишаються два принципові фінали. Перший — поразка України через втрату здатності чинити опір і нав’язування їй російських умов. Другий — поразка російської стратегії, коли Москва буде змушена відмовитися від головної мети війни через військову, економічну та політичну ціну агресії.
Чому переговори не завжди означають шлях до миру
Переговори самі по собі не є доказом мирних намірів. У міжнародній політиці вони можуть бути інструментом тиску, способом розколоти коаліцію союзників або методом виграти час. Для росії дипломатичні заяви часто виконують одразу кілька функцій. Вони створюють враження конструктивності, перекладають відповідальність за продовження війни на іншу сторону та формують у суспільствах партнерських держав запит на якнайшвидше припинення підтримки України.
Особливо ефективною така тактика стає напередодні важливих політичних подій у Сполучених Штатах та Європі. Кремль може розраховувати, що зміна політичного порядку денного, виборча кампанія або внутрішня суперечка між партіями послаблять єдність Заходу. У такому разі переговори перетворюються на паузу, яка має не завершити війну, а дочекатися зручнішого моменту.
Російська сторона також зацікавлена в тому, щоб нав’язати світові спрощену картину: нібито існує лише конфлікт інтересів, де обидві сторони однаково відповідальні, а розв’язання проблеми полягає в територіальних поступках України. Така логіка небезпечна, тому що прибирає з розмови питання агресії, гарантій безпеки, відповідальності за злочини та права українців самостійно визначати майбутнє своєї держави.
Справжні переговори починаються не з красивих заяв, а з перевірюваних дій. Це може бути припинення ударів по цивільній інфраструктурі, звільнення полонених, повернення депортованих дітей, відведення військ і створення механізмів контролю за домовленостями. Без таких кроків розмови про мир залишаються лише політичним спектаклем, покликаним вплинути на громадську думку.
Два реальні фінали війни
Перший можливий фінал — нав’язана Україні поразка. Вона може настати не лише внаслідок захоплення всієї території. Поразкою буде і ситуація, за якої Україну змушують погодитися на втрату суверенітету, обмеження обороноздатності, відмову від власного зовнішньополітичного курсу або фактичне право росії блокувати будь-які рішення Києва. Формально бойові дії в такому випадку можуть припинитися, але війна не завершиться. Вона перейде в іншу фазу — із постійним шантажем, диверсіями, політичним тиском і підготовкою до нового вторгнення.
Такий сценарій часто намагаються подати як прагматичний компроміс. Однак компроміс передбачає взаємні поступки, тоді як капітуляція означає односторонню відмову від базових інтересів під загрозою сили. Якщо агресор отримує винагороду за напад, це не створює стабільності. Навпаки, такий результат переконує його, що військова експансія є ефективним інструментом досягнення політичних цілей.
Другий фінал — стратегічна поразка росії. Це не обов’язково означає одномоментний розпад держави чи безумовну капітуляцію її армії. Йдеться про ситуацію, коли кремль не досягає заявлених цілей, втрачає можливість диктувати Україні майбутнє і змушений погодитися на умови, які гарантують українську незалежність. Такий результат може формуватися поступово: через звільнення окупованих територій, посилення української оборони, скорочення російських ресурсів і зростання ціни агресії для самої росії.
У цьому сценарії мир має спиратися не на довіру до російських обіцянок, а на систему гарантій і стримування. Україна повинна мати сильну армію, сучасну оборонну промисловість, стійку економіку та підтримку партнерів. Росія, своєю чергою, має розуміти, що нова агресія спричинить негайну й набагато масштабнішу відповідь.
Чому «треті шляхи» часто є демагогією
Терміни на кшталт «заморожений конфлікт», «мир заради миру» або «нейтральна Україна без гарантій» можуть звучати як окремі варіанти завершення війни. Проте здебільшого вони описують не фінали, а проміжні стани. Замороження фронту не ліквідовує причину конфлікту, якщо агресор зберігає намір продовжити боротьбу. Тимчасове припинення вогню без контролю та гарантій лише змінює темп війни.
Демагогія виникає тоді, коли складну проблему намагаються розв’язати одним гаслом. «Потрібно просто домовитися» — це не стратегія. «Треба віддати частину територій заради миру» — також не готовий план, якщо не пояснено, як він захистить решту країни. «Росія втомиться сама» — припущення, яке не враховує здатності авторитарної системи перекладати витрати війни на населення та придушувати незгоду.
Розмови про третій шлях можуть бути корисними лише тоді, коли вони містять конкретні умови: хто контролює виконання домовленостей, що відбувається у разі їх порушення, як гарантується безпека України, яким є статус окупованих територій і як запобігти повторному нападу. Якщо відповідей немає, перед нами не план миру, а спроба замаскувати небажання робити складні політичні та військові кроки.
Війна завершиться не тоді, коли сторони втомляться від переговорів, а тоді, коли зміниться розрахунок агресора. Москва має побачити, що продовження війни не наближає її до перемоги, а віддаляє від поставлених цілей. Саме тому підтримка України, посилення її оборони та збереження міжнародного тиску є не перешкодою для миру, а умовою його реальності.
Два можливі фінали — українська поразка або поразка російської агресивної стратегії — не означають, що шлях до них буде коротким чи прямолінійним. Між ними можуть бути паузи, переговори, зміни політичних лідерів, спроби посередництва та тимчасові домовленості. Але кінцевий результат визначатиме не риторика, а співвідношення сили, стійкість України та готовність демократичного світу не дозволити агресору перетворити війну на вигідний спосіб досягнення політичних цілей.